биография ивана франко на украинском
Франко Іван Якович
Життя та творчість
Псевдоніми — Джеджалик, Брут Хома, Мирон, Живий, Кремінь, Марко, Віршороб Голопупенко та інші (близько 100 псевдонімів і криптонімів).
Іван Франко народився 27 серпня 1856 р. у селі Нагуєвичі Дрогобицького повіту в Східній Галичині (тепер Львівська область) у родині коваля Якова Франка та Марії Кульчицької-Франко. Протягом 1862—1864 pp. він навчається в початковій школі вс. Ясениця Сільна, у 1864—1867 pp. — у школі при василіанському монастирі в Дрогобичі.
У 1867—1875 pp. він навчається у Дрогобицькій гімназії.
У гімназії Франко починає писати власні твори. Перший його вірш називався «Великдень» і був присвячений пам’яті батька, який помер у Великодню ніч.
У 1872 р. померла його мати. У багатьох оповіданнях («Грицева шкільна наука», «Олівець», «У столярні») художньо передано окремі моменти з цієї пори життя І. Франка.
Навчаючись у гімназії, Франко виявив феноменальні здібності: міг майже дослівно повторити інформацію, яка подавалася вчителями на заняттях, глибоко засвоював зміст прочитаних книжок. Читав дуже багато: твори європейських класиків, культурологічні, історіософські праці, популярні книжки на природничі теми.
Інтенсивній самоосвіті гімназиста сприяла зібрана ним бібліотека, в якій нараховувалося близько 500 книжок українською та іншими європейськими мовами. Досконало володіючи німецькою і польською мовами, Франко у віршовій формі написав кілька драматичних сцен на сюжети з всесвітньої історії, переклав українською мовою окремі твори античних і новітніх авторів.
У 1874 р. його ранні вірші була надрукувані на сторінках львівського студентського журналу «Друг».
1875р. І. Франко вступив на філософський факультет Львівського університету, увійшов до складу редакції журналу «Друг», 1876 р. з’явилася перша збірка віршів Франка «Баляди і розкази». Наступного року він почав друкувати оповідання з широко задуманого циклу «Борислав».
У 1878 р. поета вперше заарештували. Франкові інкримінують соціалістичну агітацію і пропаганду. Із його спогадів: «Дев’ять місяців, пробутих в тюрмі, були для Мене тортурою. Мене трактовано як звичайного злодія, посаджено між самих злодіїв і волоцюг. А що вікно задля задухи мусило бути день і ніч отворене і до дверей продувало, то я щодня будився, маючи на голові повно снігу, навіяного з вікна». Проте в тюремній камері він написав нищівну сатиру «Сморгонська академія», епіграми на реакційних москвофільських лідерів — Богдана Дідицького, Венедикта Площанського.
Після звільнення разом з Михайлом Павликом І. Франко засновує новий журнал «Громадський друг» (у 1878р. вийшло тільки два номери), а після його заборони видає у цьому ж році два збірники журнального типу — «Дзвін» і «Молот», які були своєрідним продовженням часопису. В цих виданнях побачили світ такі його твори, як «Товаришам з тюрми», «Каменярі», гостро полемічні статті «Критичні письма о галицькій інтелігенції», «Література, її завдання і найважніші ціхи».
Франко в цей час також багато перекладає з різних літератур, публікує переклади в серії книжок «Дрібна бібліотека» (1878 — 1880). Письменника втомлювала повсякденна праця, перервалася довголітня дружба з Ольгою Рошкевич, яка змушена була під тиском батьків вийти заміж за іншого. Драматичне розгортання взаємин з дівчиною відбилося в ліричному циклі «Картка любові» (1878 — 1880). У 1880р. його вдруге заарештували. І. Фран-ко був три місяці ув’язнений в коломийській тюрмі. Письменника звинувачували в підбуренні місцевих селян проти «законного порядку». В тюрмі Франко написав поетичний цикл «Думи проле-тарія». Враження від коломийського ув’язнення передані утворі «На дні».
З 1881 р. у Львові за найактивнішої участі Франка виходить журнал «Світ». У ньому друкується його роман «Борислав сміється». У цей же час він створює повість «Захар Беркут», перекладає трагедію «Фауст» Ґете, поему «Німеччина» Гейне, рецензує збірку «Хуторна поезія» П. Куліша, пише низку статей про Т. Шевченка.
З 1883 р. Франко працює у львівському журналі «Зоря», входить до складу редакції газети «Діло».
1885 року відбулася перша поїздка Івана Франка до Києва. Він знайомиться з Ольгою Хоружинською і 1886 р. одружується з нею. У 1887 р. Франко створює поетичну збірку «З вершин і низин», яку присвятив О. Хоружинській. Два роки потому поета заарештовують втретє, ув’язнюють на два місяці за зв’язок з групою київських студентів, прибулих до Галичини.
У 1890 р. з ініціативи Франка та М. Павлика засновується Русько-українська радикальна партія. Зі сторінок її органу — двотижневика «Народ» — Франко веде просвітництво серед селянства.
У 1893р. у Віденському університеті І. Франко захистив дисертацію «Варлаам і Йоасаф. Старохристиянський духовний роман». Того ж року він створив соціально-психологічну драму «Украдене щастя».
За допомогою дружини Франко протягом 1894—1897 pp. видає журнал «Житє і слово», а потім організовує «Літературно-науковий вісник», котрий об’єднав навколо себе письменників, критиків, публіцистів з усієї України.
У 1896 р. створено поетичну збірку «Зів’яле листя», у 1897 — «Мій Ізмарагд». Наступного року відбулося святкування 25-літ-нього ювілею літературної діяльності І. Франка. У 1900 р. письменник створив поетичну збірку «Із днів журби», роман «Перехресні стежки».
Харківський університет присвоює Франкові у 1906р. науковий ступінь доктора російської словесності, виходить поетична збірка «Semper tiro».
У 1908 р. письменник зазнав першого нападу важкої хвороби.
У 1911 р. виходить поетична збірка «Давнє і нове». 1914р. — поетична збірка «Із літ моєї молодості». Святкування 40-літньо-го ювілею творчої діяльності І. Франка.
Важкими були останні роки письменника. Світова війна принесла лихо мільйонам, зруйнувала й Галичину, й Наддніпрянщину. Війна розкидала і родину Франка: синів забрали до цісарського війська, дочка опинилася по другий бік фронту, в Києві дружина лежала з нервовою хворобою в лікарні. До фізичних страждань додавалися й моральні, адже після окупації Львова російською армією люто переслідувалися будь-які українські національні прояви.
Іван Франко помер 28 травня 1916 р. Похований на Личаківському кладовищі у Львові.
У 1933 р. на його могилі було споруджено знаменитий пам’ятник з символічним образом каменяра, який розбиває скелю, прокладаючи шлях до нового життя.
Ім’я Франка носять Львівський університет, Дрогобицький і Житомирський педагогічні інститути, Львівський оперний та Київський драматичний театри, бібліотеки, вулиці багатьох міст. У будинку, де жив письменник, створено музей. Твори Франка видавалися сотні разів і в Україні, і за кордоном.
Перу І.Франка належать понад 100 оповідань, десять повістей та романів надзвичайно широкої тематики. І.Франко написав близько 15-ти драматичних творів, видав талановиті книги для дітей: «Коли ще звірі говорили» (1889), «Лис Микита» (1890), «Пригоди Дон-Кіхота» (1891), «Коваль Бассім», «Абу-Касимові капці» (1895) та інші.
І. Франко перекладав з 14-ти мов твори світових класиків: Гомера, Данте, Шекспіра, Ґете, Золя, Пушкіна, Лєрмонтова, Міцкевича, Яна Неруди та багатьох інших.
Українське літературознавство І. Франко збагатив сотнями праць, серед них 5-томне фундаментальне видання «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896—1910), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII ст.» (1900), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890р.» (1910), «З секретів поетичної творчості» (1898), «Теорія і розвій історії літератури» (1899), «Іван Вишенський і його твори» (1891) та багато інших. Він є автором низки праць з питань мовознавства, фольклористики, політичної економії, суспільно-політичної думки, загальної історії.
У казці «Фарбований Лис» в образі лиса Микити засуджено хитрість та пристосовництво людини. В історичній поемі «Іван Вишенський» висвітлено постать Івана Вишенського як видатного українського мислителя, полеміста XVII ст.
В історичній повісті «Захар Беркут» змальовано героїчну боротьбу русичів проти монголо-татарських нападників. Герої твору понад усе люблять рідну землю, готові жертвувати задля її порятунку навіть власним життям.
Тема народу, його минулого й майбутнього, історичного призначення і місця серед інших народів — одна з провідних у творчості митця. Особливо могутньо прозвучала ця тема в поемі «Мойсей», написаній І. Франком у 1905 році. За жанром «Мойсей» — філософська поема, яка складається з прологу і 20 пісень (роздумів). Поштовхом до створення образу Мойсея була скульптура Мікеланджело — образ біблійного Мойсея, яку побачив І. Франко, перебуваючи в 1904 р. в Італії. Пролог був написаний після закінчення поеми, і в ньому поет закликав сучасників і потомків до духовної єдності.
Пролог написано терцинами, які вперше застосував Данте в «Божественній комедії». Це строфа з трьох рядків п’ятистопного ямба. Перший рядок в терцині римується з третім, а середній — з першим і третім рядком наступної строфи. Виникає своєрідний ланцюг рим: аба, бвб, вгв. Рими у Франковому творі тільки жіночі (з наголосом на передостанньому складі). Терцини заучать урочиста, піднесено, патетично. Поема розкриває глибоку віру поета в невичерпні сили народу, в те, що попри тяжкі поневіряння, український народ матиме щасливе майбутнє. В основу поемі «Мойсей» Франко поклав біблійний сюжет. Він не переспівує біблійної історії, а використовує лише один її фрагмент: поет вперше ставить своїх героїв перед очі читачеві вже після сорока років їх блукання пустелею, у той момент, коли ізраїльтяни на чолі з Мойсеєм наблизилися до обіцяно їземлів Палестині. Саме тепер Мойсей поступово втрачає авторитет: народ нарікає й бунтується у забуває про Божі заповіді та обіцянки. Датан і Авірон забороняють Мойсееві промовляти до народу» погрожуючи закидати його камінням. Пророк, втративши віру в Божий промисел, карається Богом:
А що ти усумнивсь на момент
То, побачивши сю вітчину.
Сам не вступиш до неї.
Але зі смертю Мойсея не вмерли: його, ідеї та наміри: Єгошуа, «князь конюхів», продовжує справу пророка і провадить ізраїльтян до обіцяної землі. Велику увагу при розгляді твору, безперечно; привертає пролог, який, на перший погляд, має цілком віддалену сюжетну тему; І справді, у пролозі І..
Біографія
Іван Франко (27.08.1856 – 28.05.1916) – великий український письменник, один з будівничих нової української нації.
Іван Якович Франко народився у селі Нагуєвичі (нині Дрогобицького району Львівської обл.) в родині сільського коваля. Він ріс сиротою (в 1865 р. помер його батько – Іванові було дев’ять років; його мати померла у 1872 р.). Попри матеріальні нестатки родини, Іван навчався: в 1862 – 64 роках – у школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, в 1864 – 1867 рр. – у початковій школі в Дрогобичі, в 1867 – 1875 рр. – у гімназії в тому ж Дрогобичі.
В 1875 році Франко отримав стипендію з фонду Гловінського і восени того ж року записався на філологічне відділення Львівського університету. Стипендія надавалась аж до закінчення вищої освіти, і здавалось, що перед здібним юнаком стелиться рівна дорога учителя гімназії чи професора в університеті, на яку розраховували його рідні та знайомі.
Але в перші університетські роки відбулось самовизначення Франка як українського діяча, ще й виразно прогресивного, соціалістичного напрямку. Він товаришує з Остапом Терлецьким та Михайлом Павликом, через останнього зав’язує листування з Михайлом Драгомановим, який на той час перебував у Женеві. Саме через це листування з небезпечним в очах поліції революційним соціалістом Драгомановим Франко був заарештований (11.06.1877 р.). Його разом з товаришами звинувачували в утворенні таємного соціалістичного товариства. 21.01.1878 р. суд визнав його винним і засудив на 6 тижнів ув’язнення. Оскільки тоді термін слідчого ув’язнення до кари не зараховувався, Франка випустили на волю 5 березня 1878 року.
Попри невеликий термін покарання (ми, дякуючи тов. Сталіну, будь-яке ув’язнення менше 10 років вважаємо тепер легким), його наслідки для Франка були жахливими. По-перше, за законом людина із судимістю не могла стати вчителем, тому мета навчання в університеті стала неясною (до того ж у Франка відібрали стипендію). По-друге, під час ув’язнення Франко важко застудився; пізніше ця хвороба стала хронічною і переслідувала його все життя. По-третє, отець Михайло Рошкевич (батько Ольги Рошкевич, нареченої І. Франка) відмовив Франкові у його сватовстві і навіть заборонив дочці бачитись і листуватись із «злочинцем». Їх шлюб так і не відбувся.
От що значило бути українським діячем у тогочасній Галичині!
На цьому поліційні переслідування Франка не скінчились. 4.03.1880 р. його заарештували в Коломиї – знову за підозрою в соціалістичній агітації. Три місяці його тримали в слідчому арешті, аж поки визнали, що арешт був безпідставним. 13.06.1880 р. Франка по етапу відправили з Коломиї до Нагуєвич. Враження з цього ув’язнення лягли в основу повісті «На дні».
В третій раз поліція згадала про «соціалістичного агітатора» Франка у зв’язку з приїздом до Львова групи українців з Києва. 17.08.1889 р. Франка заарештували у Львові. На цей раз до соціалізму слідчі намагались приплутати шпигунство на користь Росії. 16.11.1889 р. Франка було звільнено за відсутністю доказів. І на цей раз тюремні враження знайшли відбиття у поетичному циклі «Тюремні сонети».
В 1886 році Франко оженився з Ольгою Хоружинською (родом з Києва). В їх родині з’явилось четверо дітей, але від 1902 року родинне благополуччя почало руйнуватись. В Ольги Франко з’явились ознаки психічного розладу, які дедалі посилювались, і це принесло багато горя Іванові Франку.
В 1902 році І. Франко переселився з найманого помешкання до власного будинку (нинішня адреса – вул. І. Франка, 152, де працює меморіальний музей письменника). Для цього будівництва він узяв значну позику, виплати по якій були завершені його сином уже після смерті І. Франка.
В квітні 1908 р. Франко поїхав на відпочинок та лікування до Ліпіка (поблизу Загреба в сучасній Хорватії). Тут його хвороба сильно загострилася – були паралізовані обидві руки і, що гірше, з’явились ознаки психічного розладу. Ці жахливі прояви хвороби в пізніших роках, на щастя, дещо пом’якшились, хоча до повного здоров’я Франко ніколи не повернувся. Сучасники вважали його хворобу наслідком колись перенесеного сифілісу, що завдало Франкові величезних прикростей. Але нині лікарі схиляються до думки, що Франко від самого ув’язнення 1877 року хворів на рідкісну форму ревматизму (синдром Рейтера; але поняття про цей синдром було сформульовано далеко після смерті Франка).
Виснажений хворобами, безгрошів’ям, сімейними і громадськими негараздами, Франко помер у своєму будинку у Львові 28.05.1916 р. і похований на Личаківському цвинтарі.
Поет. Франко вперше виступив як поет в 1874 році і писав вірші аж до кінця свого життя, до 1916 р. В його поетичному доробку – чимало прекрасних віршів про особисті переживання та громадські справи, які склали кілька книжок.
Але з найбільшою силою поетичний талант Франка проявився у великих поемах. Тут ми бачимо реалістичні картини сучасного галицького життя («Ботокуди», 1884; «По-людськи», 1889; «З любові», 1890), образи історичного минулого нашого народу («Панські жарти», 1887; «Іван Вишенський», 1895; «На Святоюрській горі», 1900), міркування про релігію та бога («Ex nihilo», 1885; «Смерть Каїна», 1889).
Дуже велике місце серед франкових поем займають переробки сюжетів світової літератури («Лис Микита», 1890; «Пригоди Дон Кіхота», 1891; «Цар і аскет», 1892; «Абу-Касимові капці», 1895; «Коваль Бассім», 1900; та ін.).
Вершиною поетичної творчості Франка є поема «Мойсей» (1905), в якій на біблійному сюжеті дана алегорична картина піднесення українського народу на боротьбу за незалежність.
Прозаїк. У своїх прозових творах Франко виступав як реаліст, зосереджений на проблемах сучасного йому галицького життя. Він першим в українській літературі почав описувати побут робітників нафтових промислів Борислава та їх класових антагоністів – євреїв-підприємців («Навернений грішник», 1877; «Boa constrictor», 1884; «Яць Зелепуга», 1887; «Ріпник», 1899). Найкращим твором цього циклу є роман «Борислав сміється» (1882).
Значне місце займають твори з життя інтелігенції («На дні», 1880; «Для домашнього огнища», 1897; «Перехресні стежки», 1900). Важливе місце в цьому ряду займають твори про українсько-польські відносини («Лель і Полель», 1887; «Основи суспільності», 1894; на жаль, обидва твори лишились незакінченими).
Перекладач. Над перекладами творів світової літератури Франко працював усе життя і зробив на цьому полі надзвичайно багато. З його перекладів можна створити цілу бібліотеку.
Спектр його перекладів надзвичайно широкий: тут є твори давньої вавілонської поезії, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької літератур; із нових літератур маємо його переклади з німецької («Фауст» Й. В. Гете, 1882), французької, англійської, польської, італійської літератур.
Серед його перекладів – цілі книги творів О. С. Пушкіна, К. Гавлічка-Боровського. Окремо треба відзначити великий цикл перекладів з істориків давнього Риму, над яким поет працював в останній рік свого життя (серпень 1915 – березень 1916 рр.).
Слід знати, що Франко перекладав також українські народні пісні німецькою мовою, допомагав М. С. Грушевському з німецьким перекладом «Історії України-Руси». Він перекладав не тільки художні твори, але й науково-популярні праці різноманітної тематики (1870-80-і рр.), які він вважав корисними для освіти українського народу.
Фольклорист. Інтерес до фольклору Франко виявляв від самого початку творчої діяльності. Перша публікація народної казки в його записі з’явилась в 1876 р. Найважливішими його здобутками на цьому полі були «Галицько-руські народні приповідки» (1901 – 1910 рр., тт. 1 – 3) та «Студії над українськими народними піснями» (1907 – 1915 рр.).
Франко опублікував також велику кількість менших фольклористичних та етнографічних студій і записів, записав велику кількість народних пісень. Кілька народних пісень зі співу І. Франка (1901).
Історик літератури. Над історією літератури Франко працював в кількох напрямках.
Першим напрямком можна назвати історію світових літературних сюжетів. Найбільшою працею в цьому напрямку стала його докторська дисертація «Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман і його літературна історія» (1895).
Другим напрямком стало збирання, дослідження і публікація творів української літератури. На чільному місці тут стоїть збірка «Апокрифи і легенди з українських рукописів» (1896 – 1910, тт. 1 – 5). Франко розшукав та опублікував твори Івана Вишенського, написав про нього ряд розвідок. Він підготував та опублікував твори А. Свидницького, Ю. Федьковича, Т. Шевченка та багатьох інших українських письменників.
Третім напрямком стало написання синтетичних праць з історії української літератури. Тут слід назвати такі твори як «Charakterystyka literatury ruskiej 16 – 17 ww.» (1892), «Карпаторуська література 17 – 18 ст.» (1900), «Южнорусская литература» (1904 – стаття для енциклопедичного словника Брокгауза й Ефрона), «Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р.» (1910) та велику працю «Історія української літератури», із якої Франко встиг опрацювати лише першу частину (Від початків українського письменства до Івана Котляревського, 1907 – 1912).
Слід знати, що Франко пильно стежив за новинками сучасної йому літератури, особливо української, написав цілу масу рецензій, відгуків та критичних статей на ці теми.
Науковець. Окрім історії літератури, Франко займався й іншими гуманітарними дисциплінами. Його зацікавлення історією відбилися у працях «Життя Івана Федоровича і його часи» (1884), «Грималівський ключ в 1800 р.» (1900), «Громадські шпихліри в Галичині 1784 – 1840 рр.» (1907) та ряді дрібніших статей. Цікавили його і питання соціології.
Франко провадив також значну науково-організаційну роботу як голова філологічної секції Наукового товариста ім. Шевченка та редактор видань цієї секції.
Видавець. Перші твори Франка були надруковані у львівському студентському журналі «Друг» в 1874 р. Переїхавши до Львова, Франко разом з Павликом включились в редакційну роботу і в 1876 – 1877 роках були фактичними керівниками цього журналу.
Від того часу Франко постійно снував плани видання свого журналу або газети; так, в 1878 р. Франко разом з Павликом зумів випустити два номери журналу «Громадський друг», які були сконфісковані поліцією. Після цього в 1878 – 1880 рр. друзі видавали окремі книжки в серії «Дрібна бібліотека». Пізніше Франко брав участь у виданні журналів «Світ» (1881 – 82), «Зоря» (1883 – 1886), газет «Діло» (1880, 1883 – 1885), «Kurier lwowski» (1887 – 1897; цю останню роботу сам Франко називав «наймами у сусідів»).
В 1894 р. мрія Франка нарешті здійснилася – почав виходити його власний журнал «Житє і слово». Цей журнал мав значну допомогу з Наддніпрянської України, як грошову (зокрема, через М. В. Ковалевського), так і літературну (статтями для публікації).
В кінці 1897 р. керівництво Наукового товариства ім. Шевченка (на чолі з М. Грушевським) вирішило замість журналів «Зоря» та «Житє і слово» почати з 1898 року видавати новий журнал – «Літературно-науковий вісник». Франко увійшов до складу його редакції і активно працював там до кінця 1906 року.
Одночасно в 1898 р. було утворено «Українсько-руську видавничу спілку», у роботі якої Франко брав активну участь аж до початку його тяжкої хвороби.
Громадський діяч. В 1870-х роках політичне українство в Галичині було представлене москвофілами, які гадали, що сонце щастя зійде на півночі, у Петербурзі, та народовцями, які сподівались його сходження на заході, у Відні. Обом групам протистояла польська громада, яка після конституційної реформи 1867 р. забирала дедалі більший вплив у краю.
В 1890 р. молоді галицькі інтелігенти заснували Русько-українську радикальну партію, на чолі якої до 1898 року стояв Іван Франко. Це була партія соціалістичного спрямування, яка прагнула стати репрезентацією широких кіл трудящих.
В 1895 році І. Франко був кандидатом від Радикальної партії на посла до віденського парламенту по виборчому округу Перемишль – Добромиль – Мостиська. В 1898 р. він так само був кандидатом по округу Тернопіль – Збараж – Скалат. Обидва рази проти Франка було пущено всі засоби «демократичного» впливу: від арештів агітаторів і заборон зборів до зухвалої крадіжки голосів, внаслідок чого Франко не був обраний.
В 1899 році І. Франко вийшов із заснованої ним Радикальної партії і увійшов до числа організаторів нової Української національно-демократичної партії. Цей крок не пішов на користь ані радикалам, які втратили впливову фігуру, ані націонал-демократам, які так і не здобули великого політичного впливу, ані самому Франкові, який не відзначився активністю в новій партії й поступово відійшов від політичної боротьби, зосередившись на літературній та науковій роботі.
У зв’язку з інтересом до політичного життя і подальшою особистою участю в ньому Франко написав багато публіцистичних статей, серед яких значне місце займає осмислення питань соціалізму та соціал-демократії. Через критичне ставлення Франка до комуністичних богів Маркса та Енгельса його публіцистика зазнавала замовчування й фальсифікації в часи панування комуністичної Москви.
Іван Франко за покликанням був поетом, літератором; але в умовах поневолення українського народу він не міг дозволити собі бути тільки письменником – він охоче й рішучо брався за будь-яку роботу, яку вважав корисною для піднесення українського народу. Через це багато його літературних планів залишились нереалізованими, на що він гірко нарікав у деяких поезіях. Але саме універсалізм його діяльності дозволяє нам говорити, що в особі Івана Франка ми маємо не тільки великого письменника, але й одного з будівничих української нації.
М. Ж., 31 травня 2014 р.
Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!
Розмістіть посилання на цю сторінку
у своєму сайті / блозі / etc.
Скопіюйте код з поля «Код для вставки» і вставте його на своїй сторінці. Змініть його відповідно до ваших потреб.
Рекомендуйте цю сторінку своїм друзям
через соціальні мережі
© 2010 – 2021 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі), автори статей
Передрук статей із сайту заохочується за умови посилання (гіперпосилання) на наш сайт
Число завантажень : 108 491
Іван Франко – Біографія (СКОРОЧЕНО)
Народився 27 серпня 1856 року в селі Нагуєвичі в Східній Галичині в родині селянина-коваля.
Навчався спочатку в школі села Ясениця-Сільна (1862–1864), потім у так званій нормальній школі при василіанському монастирі у Дрогобичі (1864–1867).
У 1875 році закінчив Дрогобицьку гімназію.
Восени 1875 р. став студентом філософського факультету Львівського університету.
Перші літературні твори — вірш «Народна пісня» (1874) і повість «Петрії і Довбущуки» (1875) були надруковані в студентському часописі «Друг».
Активна громадсько-політична й видавнича діяльність та листування з Михайлом Драгомановим спричинили арешт письменника за звинуваченням у належності до таємного соціалістичного товариства.
У 1880 р. вдруге заарештовують, обвинувачуючи в підбурюванні селян проти влади.
У 1881 р. став співвидавцем часопису «Світ», після закриття (1882) якого працював у редакції часопису «Зоря» й газеті «Діло».
В травні 1886 р. взяв з Ольгою Хоружинською шлюб у Павлівській церкві Колегії Павла Галагана.
У 1888 р. деякий час працював у часописі «Правда».
Зв’язки з наддніпрянцями спричинили третій арешт (1889) письменника.
У 1890 р. за підтримки М. Драгоманова стає співзасновником Русько-Української Радикальної Партії.
З 1908 р. стан здоров’я значно погіршився, однак він продовжував працювати до кінця свого життя.
Помер 28 травня 1916 р. у Львові.
– «Галицькі образки» (1897)
– «Іван Вишенський» (1900)
– «Із днів журби» (1900)
– історичну повість «Захар Беркут» (1882)
– дитячий твір «Лис Микита» (1890)
– роман «Для домашнього вогнища» (1892)
– соціально-психологічна драма «Украдене щастя» (1893)